У невеликому місті Калуш на Івано-Франківщині Тетяна Ходикіна разом із чоловіком по черзі доглядають за городом біля колишнього дитячого садочка «Зірочка». Тут ростуть не лише квіти, а й салат, зелена цибуля, огірки, кабачки. Цей клаптик землі для них — новий осередок життя після втрати дому та господарства на Луганщині. Чи отримають вони житло в переобладнаному приміщенні садочка — наразі невідомо.
До 2022 року Тетяна та її чоловік мешкали у власному будинку в Сватівському районі. Мали 30 соток поля, вирощували худобу, працювали з землі. Вона — колишня пекарка, чоловік — слюсар із групою інвалідності, колгоспник. Протягом 18 років Тетяна трудилася у хлібопекарні: починала прибиральницею, згодом — пекла хліб, вручну формуючи величезні буханці.
«2014-го здавалося, що війна далеко»
Попри близькість до російського кордону, війна вісім років здавалася далеким лихом. Навіть коли старша донька виїхала з Луганська до Одеси, Ходикіни не планували залишати дім. Але все змінилося зранку 24 лютого 2022 року — донька з Одеси подзвонила із словами: «Почалась війна».
Наступні дні родина прожила в напрузі: спали одягнені, без зв’язку, під звуки прольотів техніки. Маленьких онуків, старшому з яких було 14, молодшому — два, забрали до себе. Дочка, зять, онуки — всі були в зоні ризику. Зв’язку не було, а знайти банкомат — майже неможливо.
Довгий шлях через Європу
Спершу донька намагалась виїхати через Дніпро — автобус розбомбили. Тоді шлях проліг через Росію, Латвію, Литву, Польщу — аж до Львова. Батьки залишалися на окупованій території ще майже рік. Виїжджали через російську територію, отримавши рублі — 16 тисяч гривень обміняли з втратою 4 тисяч. В Литві чоловік Тетяни розповів про війну: «Не могли уявити, що сусід може знищити тебе». Але головний мотив був один:
«Коли не поїдемо — більше не побачимо дітей і онуків».
Три доби подорожі — і вони знову на українській землі.
Важкі втрати та болісні зради
«У нас не стріляли, але страх панував у кожному погляді. Магазин — тільки на машині, дітей самих не залишали. Першими, хто пішов до ворога, були місцеві чиновники», — розповідає пані Тетяна.
Її вразили зради близьких. Кум прямо сказав: «Їдь в Чернігівську область, ми тепер з Росією». А подруга зізналась, що чекала на «визволення» вісім років. Слова, які не забудеш: «Ви — американські підстилки» — сказала родичка з Росії, видаливши Тетяну з соцмереж. Сват із інвалідністю залишився — отримує дві пенсії й не хоче виїжджати.
«Я все життя говорила російською, але коли побачила український прапор на польському кордоні, дала собі слово — більше не говоритиму тією мовою».
Нове життя в Калуші
Півтора року Ходикіни мешкали у Львові — орендували квартиру за 13 тисяч гривень. Згодом вирішили переїхати до Калуша — за порадою зятя, який мав побратимів на Прикарпатті. Місто виявилось зручним, затишним, а люди — доброзичливими.
Онуки адаптувались у школі й садочку, Тетяна прибирає у магазині, чоловік зустрічає її з роботи. Дочка та зять збирають на трикімнатну квартиру, мріючи жити разом. Війна змінила все, але родина тримається разом. Домівку на Луганщині вже не розглядають як місце повернення — там усе залишилось у минулому.
«Хочу, щоб усі хлопці повернулись»
«Ми сваримось з чоловіком, а дочка просить: не треба. Її життя — від дзвінка до дзвінка. А в громаді щотижня зустрічають на колінах нових полеглих. Це дуже болить».
У Калуші Ходикіни змогли знайти опору та підтримку. Попри втрату дому, мови, колишніх друзів — вони зберегли гідність і любов до своїх дітей. І тепер єдине, чого хочеться найбільше, — щоб усі повернулись додому живими.


