У селі Княждвір на Івано-Франківщині живе 86-річна Мирослава Смеречук, чия оселя нагадує музей вишивки. За десятиліття жінка створила сотні робіт, більшість із яких давно подарувала людям, церкві та місцевому музею. Вона каже, що ніколи не думала про заробіток – вишивала для душі.
Зараз зір не дозволяє їй продовжувати улюблену справу, але у будинку досі зберігаються десятки подушок, рушників, картин та сорочок, які вона створила після роботи в колгоспі чи на заводі.
“Навіть не тямлю, відколи зачала вишивати. Відколи живу – відтоді зачинала шити”, – пригадує Мирослава Смеречук.
Дитинство між війною і нитками
Мирослава народилася у роки Другої світової війни. Вишивці її навчила матір, яка сама виховувала двох доньок після загибелі чоловіка на фронті. Жінка з болем пригадує той період.
“Мені було чотири з половиною роки, а мама лишилася вагітна сестрою. Татові прийшла карточка, що пропав безвісти. Так мама з нами сама робила”, – каже вишивальниця.
Орнаменти, яких уже нікому перешивати
Більшість взірців Мирослава брала у своїх односельців – орнаменти передавалися з дому в дім, з покоління в покоління. Тепер тих людей уже немає, і вишивальниця з теплотою говорить про їхню роботу.
“Одні від одних перешивали. Тут вже тих людей нема нікого, що я від них перешивала”, – зазначає вона.
Її хата й досі нагадує галерею народної творчості – вишиті речі скрізь: на стінах, на ліжку, у шафах. Мирослава каже, що в інших сім’ях подібні речі давно поховали у скринях, але вона зберегла все – такою була її вдача.
“У вас не було дітей молодих, що вам це не заперечили. В людей було багато, але познімали. А я – сільська жінка і хата в мене сільська”, – пригадує вона розмови з односельцями.
Вишивання як тиша, яка заспокоює
Для Мирослави вишивка завжди була справою, що потребує уважності. Деякі роботи вимагали годин зосередженості.
“Пам’ятаю, як шила фелон. Чоловік щось каже, а я йому: Миколо, не балакай, бо я тут рахую. Треба було кожен хрестик відраховувати”, – смутком ділиться жінка.
Сьогодні вона шкодує, що часом обирала мовчанку за роботою замість розмов із чоловіком – він помер п’ятнадцять років тому.
Мирослава зізнається, що творила лише для себе й тих, кого любить. Жодної роботи не продала. Її вишиванки зберігаються у домах рідних, у церкві та навіть у місцевому клубі й музеї.
“Я вже дивлюся та думаю: сама не вірю, що я це все робила”, – каже вишивальниця.
У кожній її роботі – частинка історії села, її родини та цілого покоління жінок, які вишивкою тримали світ у гармонії.
