2 січня 2026 року минає сто років від дня народження Віри Вовк — письменниці, яка стала символом культурного мосту між Україною та Бразилією.
Її життя було сповнене драматичних подій, а творчість відображала дві батьківщини: рідні Карпати та далеку Латинську Америку, де доля змусила оселитися після війни.
Дитинство серед Карпат і війна
Віра Вовк народилася 2 січня 1926 року в Бориславі, на території тодішньої Польщі. Батько, Остап Селянський, був лікарем у Кутах на Гуцульщині, а мати — Стефанія Марія Селянська — вчителькою з Бойківщини. Хрещеним дівчинки став митрополит Андрей Шептицький.
Під прізвищем Селянська Віра зростала до повноліття. Родове Вовк вона повернула собі пізніше. У 1939 році, коли розпочалася Друга світова війна, родина була змушена втекти з Європи, аби врятувати батька від арешту. Дорога привела їх до Дрездена, де Остап Селянський працював у шпиталі та загинув під час бомбардування у лютому 1945 року. Загинуло близько 25-30 тисяч людей.
Після цієї трагедії Віра з матір’ю перебралися до Вальдзе на кордоні зі Швейцарією. Тут вони дочекалися кінця війни та вступили до Тюбінгенського університету: Віра вивчала германістику, славістику та музикологію, а мати здобула докторантуру з археології.
Край океану й карнавалів
У серпні 1949 року доля привела Віру та її матір до Бразилії. “Ми не мали ближчого поняття про країну, до якої перебиралися жити: мама уявляла її собі як якесь неокреслене Ельдорадо, я надіялася знайти там мир і сприятливе підсоння для своєї праці”, — згадувала Віра Вовк.
Попри відсутність української громади в Ріо-де-Жанейро, місто прийняло її привітно. Тут Віра закінчила університет, здобула докторський ступінь і стала професоркою німецької літератури.
Враження від бразильців письменниця описувала так:
“Вони дуже схожі на нас. Співають, танцюють, веселяться, сваряться. Тут маса політиків, які один одного ‘пожирають’. На жаль, дошкуляє хабарництво. Але гостинність, щедрість і гумор — у них це на рівні з нами.”
Віра Вовк вирішила популяризувати українську культуру в Бразилії. Вона переклала для місцевих читачів 12 класичних творів — від Сковороди та Шевченка до Франка і Стефаника — та 12 творів сучасних українських авторів, серед яких Голобородько, Драч, Воробйов, Шевчук і Калинець.
Непохитний зв’язок з Україною
Навіть на чужині Віра підтримувала тісний контакт з українськими письменниками та шістдесятниками: Аллою Горською, Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Ігорем Калинцем, Василем Стусом, Євгеном Сверстюком та іншими.
“Моє спілкування з українськими творцями має різні наголоси. Миколу Бажана та Григорія Кочура я вважала своїми учителями. З Михайлиною Коцюбинською та Ігорем Калинцем ми коментували здобутки шестидесятників. Із Дзюбою, Стусом любувалися походеньками і довгими розмовами. Найближчими тоді були мені Григорій Кочур, Іван Світличний і, дещо пізніше, Василь Стус”, — розповідала Віра.
Навіть під час поїздок до України за письменницею стежили чекісти. Вона, втім, змогла розповідати українцям про західний світ і одночасно відкривати міжнародну аудиторію на реалії радянської України — репресії, переслідування, насильницьке зросійщення.
Віра Вовк також була співзасновницею Нью-Йоркської української поетичної групи, хоча сама жартома називала себе “група Ріу-де-Жанейру з філіалом у Нью-Йорку”. Вона відкидала термін “діаспорна українська література”, порівнюючи його з польськими митцями, які жили за межами Польщі, але не вважалися діаспорними.
Багатогранна творча спадщина
Віра Вовк писала українською, німецькою та португальською. Українська, на її думку, була “мовою серця, поезії і духу”. Її поезія пронизана тугою за рідною землею, змалюванням природи, релігійними мотивами та любовною лірикою. Стиль — філософський, химерний, іноді сюрреалістичний.
Дебютна збірка “Юність” вийшла 1954 року в Мюнхені, наступна — “Зоря провідна” (1955) оспівувала Гуцульщину. Кожну книгу вона ілюструвала витинанками, що називала “кличем предків”.
- “Єлегії” (1956)
- “Чорні акації” (1961)
- “Любовні листи княжни Вероніки” (1967)
- “Каппа Хреста” (1968)
- “Меандри” (1979)
- “Мандат” (1980)
- “Жіночі маски” (1993)
- “Писані кахлі” (1999)
- “Віоля під вечір” (2000)
- “Поезія” (2000)
Її прозові твори включають “Духи й дервіші” (1956), “Вітражі” (1961), “Святий гай” (1983), “Карнавал” (1986), “Старі панянки” (1995) та “Калейдоскоп” (1979–2001). Вона використовувала дореволюційний правопис Голоскевича, уникаючи нових норм, створених, на її думку, для асиміляції.
2008 року Віра Вовк отримала Шевченківську премію. Вона пояснювала:
“Хоча Шевченківська премія була мені важлива як визнання Україною моєї літературної діяльності, але важливішою була вона для нашої спільноти в Південній Америці, яка завжди на маргінесі серед інших етнік.”
З дитинства Віра обожнювала театр. Вона написала понад десяток п’єс, а улюблені твори — “Камінний господар” Лесі Українки та “Патетична соната” Миколи Куліша. Переклади з французької, італійської, румунської, македонської та старослов’янської теж увійшли до її доробку, хоча сама вона вважала себе передусім творцем.
Віра Вовк померла 16 липня 2022 року в Ріо-де-Жанейро у віці 96 років. Її життя та творчість залишаються мостом між двома континентами, символом любові до рідної землі та культурного обміну.
