45-річний Іван Жураківський із села Боднарів Калуської громади на Івано-Франківщині вже чотири роки працює озеленювачем. Щодня він приводить до ладу дороги, узбіччя, кладовища й парки, а ще — допомагає клубу, волонтерить для фронту і навіть грає в аматорському театрі. Каже, що готовий працювати й без зарплати, аби тільки війна завершилась, а захисники повернулись додому живими.
«Село має виглядати достойно, бо хлопці воюють»
Попри те, що у Івана була офіційна відпустка, вже за тиждень він узявся знову за косу — прибирати сільський центр напередодні свят. Саме так його і застали журналісти — за роботою. Каже, не може спокійно відпочивати, коли знає, що на вулицях бур’яни, а сміття псує вигляд рідного села.
— Усе це не просто робота, — пояснює він. — Це — внутрішнє покликання. Ти вкладаєш душу і розумієш, що твоя праця — це повага до тих, хто зараз в окопах. Хочу, щоб захисники повернулися й побачили, що тут порядок. Це — наша відповідальність у тилу.
Весною та влітку в Жураківського сезон косіння: лише вздовж траси в напрямках до Івано-Франківська та Бриня — чотири кілометри. Ще більше — по бокових вулицях, де господарі виїхали й не можуть доглядати території. Окрім косіння — обрізка дерев, лагодження лавок, підмітання, вивіз гілля та побутового сміття.

Замість бізнесу — озеленення
До того, як стати озеленювачем, Іван працював у СІЗО, ремонтував квартири, їздив на заробітки. Але коли староста запропонував очолити озеленення в селі — не вагаючись погодився. Спершу думав затриматися ненадовго, проте залишився надовго — і не шкодує.
— Платять, звісно, небагато. Але якби це допомогло закінчити війну, я б працював і безкоштовно, — каже він. — Мене тішить, що можу змінювати село. Хочу, щоб тут було чисто, охайно, європейськи. Це моє село — і я за нього відповідаю.
Окрім щоденних обов’язків, щотижня — так званий сміттєвий день: Жураківський обхідно спорожнює дев’ять урн і два великі ящики біля цвинтаря. Частину сміття доводиться нести пішки — машини не скрізь можуть під’їхати.
Допомагає дітям, армії і грає на сцені
Взимку Іван допомагав у Народному домі — готував класи для музичних занять дітей. У колишніх котельнях роблять ще кілька приміщень — охочих вчитись грати багато. І сам Жураківський не проти спробувати себе в музиці:
«Мрію навчитися грати на баяні чи акордеоні. Ще в дитинстві пробував татову гармошку, але не пішло. Тоді більше цікавився футболом — ганяв м’яча за шкільну команду».
Разом із односельцями Іван став співзасновником благодійного фонду «Дружня рука допомоги». За допомогою земляків з-за кордону їм вдалося доставити в Україну 90 автівок для ЗСУ та амуніцію. Із Боднарова воюють понад 80 чоловіків, є п’ятеро загиблих і четверо зниклих безвісти — Жураківський знає кожного на ім’я.

Окрім озеленення й волонтерства, Іван несподівано відкрив у собі ще одну грань — акторську. Його запросили до участі у виставі «Ніч перед Різдвом», де зіграв Козака Пацюка. А згодом — роль Воїна у Хресній дорозі, яку показували в кількох селах. За вистави вдалося зібрати 62 тисячі гривень на потреби армії.
— Раніше театру не розумів, — зізнається він. — Але сцена затягує. Особливо, коли розумієш, що граєш не просто так, а на підтримку наших хлопців.
Озеленювач — як фронтовик тилу
Жителі села помітили зміни. Неподалік Народного дому працює Михайло Парцей. Він зізнається — раніше Боднарів «тонув» у смітті, а тепер — усе прибране, узбіччя чисті, є урни. Іван, за його словами, не просто робить роботу — він на своєму місці.
— Таких, як він, одиниці. Він іде і робить. Не питає, чи це входить у його обов’язки. Добре, що в такий час є такі люди, — ділиться Парцей.
У Калуській громаді загалом 11 озеленювачів, які обслуговують 16 сіл. Начальниця дільниці Анна Бігун каже — рук не вистачає. Є 12 відкритих вакансій. Робота фізично важка, багато чоловіків мобілізовані, а сезон косіння — найгарячіший. Площа косіння у самому Калуші — понад 120 тисяч квадратних метрів, а міжквартальні сквери — понад 470 тисяч.
— Хлопці з тримерами працюють щодня. Сонце, пил, трава, важке обладнання — усе це втомлює. Але без них села і місто заростають, — зазначає Бігун.
Однак для Жураківського ця робота — не лише фізична. Це — вклад у майбутнє. Він мріє, щоб після Перемоги кожен воїн повернувся додому — у чисте, затишне й оновлене село. І вже зараз робить усе, що може, щоб це майбутнє стало реальністю.


