Боєць 40-ї окремої бригади берегової оборони Олег Вошко з села Голинь поділився своєю фронтовою історією, спогадами про найважчі моменти війни та мріями після її завершення. У жовтні військовому виповниться 39 років.
Олег виріс у багатодітній родині, де виховувалося п’ятеро дітей. Після школи здобув професії маляра-штукатура та плиточника у Брошнівському ліцеї, довгий час працював на Калуському комбінаті хлібопродуктів і ще кілька років — комірником. Перед мобілізацією два роки був далекобійником.
27 січня 2024 року його призвали до війська. Після навчань на полігонах у Рівному та Львові став водієм-механіком, спочатку у 150-й окремій механізованій бригаді, яка згодом була реорганізована у 40-ву бригаду берегової оборони. Брав участь у боях на Сумщині, Донеччині та Запоріжжі. Найважчим, за його словами, був Торецький напрямок, де загинуло багато побратимів.
«Найгірше — відправляти побратима, знаючи, що він може не повернутися. Не завжди була можливість забрати тіло чи пораненого. І не раз сам міг опинитися на їхньому місці», — згадує військовий із позивним «Пума».
Його бронетранспортер YPR-765 став порятунком для десятків бійців. За один виїзд машина вивозила до 17 військових — як живих, так і загиблих. Для Олега ця техніка була незамінною на полі бою.
Поранення на Херсонщині
11 червня 2025 року, за три дні до першої відпустки, Олег отримав поранення на Херсонщині. Під час виїзду неподалік Білозерки його машина потрапила під удар ворожого FPV-дрона. Побратим вилетів із авто, а сам Олег отримав численні травми й опіки. Обох евакуювали інші військові, після чого він потрапив до лікарні в Миколаєві, а пізніше продовжив лікування в Одесі.
Медики змогли частково відновити зір на одному оці, врятували руки та ноги. Попереду у нього ще тривалий курс відновлення.
Підтримка з дому та мрії після війни
Найбільшою опорою для бійця залишалася сім’я. Дзвінки до матері щоразу давали сили й віру у завтрашній день. Особливо він чекав зустрічі з рідними, які після його поранення зустрічали його вдома в Голині.
«Хотілось побачити маму найбільше. Наймолодша племінниця, якій було пів року, коли я пішов на фронт, тепер вже йшла мені на руки. У рідному селі й природа, і стіни лікують», — зізнається Олег.
Після перемоги він мріє працювати, подорожувати Україною, створити сім’ю та залишити війну у минулому, як страшний сон. Найбільше ж його бажання — щоб усі українські воїни повернулися додому живими.
