46-річний ветеран і волонтер Іван Агеєнко мешкає у селі Середнє на Івано-Франківщині понад чверть століття, хоча народився в російському Саратові. Після повномасштабного вторгнення він покинув роботу в Чехії, а син Володимир — далекобій у Франції — також залишив усе, щоб служити Україні. Удома їх чекала нова реальність — евакуація, допомога, фронт і довгий шлях повернення до цивільного життя.
«Першого дня – шок. Третього – я вже на кордоні»
Повномасштабне вторгнення Іван зустрів у Чехії під час нічної зміни. Першою новину принесла дружина. «Було шокуюче. Але думка була одна — їхати додому», — згадує ветеран. Сина, що працював у Франції, підібрав у Польщі. Разом повертались через наповнені панікою прикордонні переходи, долаючи десятки кілометрів за кілька годин.
Уже на місці Агеєнко подався до військкомату, однак його попросили чекати. Тоді разом із сином зайнявся евакуацією: вивозили людей із Харкова, Києва, Херсона до Закарпаття. Часто — під обстрілами. «У машині завжди був бронежилет. Якщо не собі — то пасажиру», — згадує.
«Якщо не беруть офіційно — піду сам»
У жовтні 2022 року Іван знову виїхав за кордон, та пробув там лише місяць. Повернувся й знову пішов до військкомату. Ще раз — і знову «чекати». Але 16 березня 2023 року набрався рішучості: «Сказав, або забирайте, або я сам до будь-якої бригади». Так він потрапив до 109-го батальйону 10-ї гірсько-штурмової бригади «Едельвейс».
Після короткого вишколу в Коломиї — одразу на Донеччину. Працював оператором-стрільцем. Найважчим, каже, було переступити перший психологічний бар’єр — вихід на бойове завдання. «Далі — втрати. Побратими, яких уже немає, — це найболючіше».
«27 липня я зламався — фізично»
Під час виконання бойового завдання біля села Берестове Іван отримав важке поранення. Міна розірвалася поруч — найбільше постраждала ліва рука: пошкоджені судини, нерви, втрата чутливості. «Одна її частина тепла, інша — холодна. В руку щось беру — не відчуваю», — розповідає. Попереду ще тривала реабілітація, мінімум три роки. Інші осколки — в ногах, тулубі. Деякі витягли, деякі залишились.
Через поранення він втратив можливість виконувати завдання сапера. Професія, якої щойно навчився, вимагає обох рук. Замість активної служби — консультує побратимів, тримає зв’язок з фронтом, допомагає волонтерам.
«Сидіти склавши руки — не моє»
Попри поранення, Іван не залишив фронт у серці. Разом із дружиною Оксаною організували гуманітарні поїздки. Вона координує збори, він — «підсобник», як сам себе називає. Допомагають побратимам, яких добре знає: хто справді потребує, де ситуація найгірша, кому не доїжджають інші волонтери.
Доставляли маскувальні сітки, продукти, спорядження для дронів. «Раніше їздив щомісяця, зараз — раз на три. Востаннє — на Великдень. Були на Донецькому, Харківському, Запорізькому напрямках», — каже Іван.
Окрема увага — тим, кого знає особисто. «Ті, хто пройшли через пекло, розуміють, що допомога — це не реклама, а виживання».
«Диванні порадники — найстрашніше явище цієї війни»
Найбільше, каже ветеран, його вразили не вороги, а байдужість і самовпевненість деяких українців. «Коли я збирався в Україну, багато знайомих у Чехії казали — їдемо разом. Але як почували — що я вже в дорозі — всі замовкли. Потім телефонують: «Як там?» — а я кажу: «Приїдь і побачиш». І так досі. Більшість — на дивані з порадами. Таких почав зневажати».
Що, на його думку, заважає Україні перемогти? Насамперед — нестача зброї. А ще — людський ресурс, що тане. «Ми — не Росія. У нас не безмежно людей. Гинуть найкращі. І якби половина політиків побула хоч тиждень на фронті — ця війна давно була б завершена».
«Після Перемоги хочу просто працювати»
Нині Іван Агеєнко проходить лікування — готується до шостої операції. Працює на підприємстві, що пов’язане з військовою сферою. У травні 2024-го разом із дружиною вперше за довгий час поїхали відпочити — в Солотвино на Закарпатті. Мріє про мир, але не про від’їзд: «На роботу за кордон — уже ні. Хіба подорожувати. Тут досить красивих місць».
Про родичів у Росії згадує коротко: після 24 лютого контакт втрачено. «Прийшов лист від дядька — мама його навіть татові не показала. Ні бачити, ні чути тих людей не хочу».
«Найголовніше — зберегти гідність. Ми не для політики, не для бізнесу. Ми — для життя. А воно коштує більше, ніж будь-яка війна», — каже Іван Агеєнко, ветеран і волонтер, для якого допомога побратимам — справа честі.
