Захоплення, які колись були просто способом відпочити після роботи, сьогодні стали важливою частиною служби головного сержанта Павла з 44 окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола. Після повернення у військо він об’єднав навички з мирного життя з потребами фронту — і тепер щодня дбає про технічну справність бойових машин на передовій.
Про історію військового розповіли у Івано-Франківському обласному ТЦК та СП.
Добровільне повернення до війська
Свій шлях у Збройних Силах Павло розпочав ще у 2014 році, коли проходив строкову службу в артилерійському підрозділі. А в перший день повномасштабного вторгнення 2022 року чоловік, не чекаючи повістки, сам прийшов до військкомату:
“Не вагаючись, зібрав речі та пішов. Там пригадали мою строкову службу в артилерії, тож і тепер мене відправили в артилерійську бригаду — 44-ту”, — розповідає Павло.
Спочатку він працював номером обслуги, згодом став навідником гармати, а з 2023 року обіймає посаду техніка реактивної артилерійської батареї.
“Крутити гайки” — не лише обов’язок, а й задоволення
На фронті Павло відповідає за технічний стан бойових машин: перевіряє ходову частину, моторні відсіки, фільтри, проводить інструктажі для водіїв та готує техніку до виїзду на завдання. Його робота зосереджена передусім на автомобільній частині артилерійських установок — шасі та двигунах.
За словами Павла, найчастіше проблеми виникають з моторами старої радянської техніки. Їх лагодять на місці, а ось сучасну іноземну зброю іноді доводиться відправляти на ремонт за кордон. Проте головне — вчасно виявити несправність.
Команда, що стала родиною
Військовий зізнається — найбільше цінує згуртованість колективу:
“Ми працюємо разом із 2022 року. За цей час стали справжньою сім’єю. Особливо поважаю старших водіїв — вони діляться досвідом, радять, і до їхніх слів завжди варто прислухатись”.
На позиціях часто обговорюють не лише робочі питання, а й діляться історіями з життя. Так Павло розповів побратимам про свої досягнення в цивільному — працював із бруківкою, тротуарною плиткою, обслуговував господарську техніку та власноруч ремонтував комбайни.
Навчання без підручників
На технічну посаду Павло потрапив без спеціальної підготовки — все освоював самостійно:
“Окремого навчання не було. Просто поставили на посаду — і я почав вчитися в тих, хто поруч. Я по життю трохи ‘любитель покрутити гайки’. Це справді моє”.
Пасіка як душевний прихисток
Особливе місце у серці Павла посідає пасічництво. Він із дитинства цікавився бджолами — перший вулик зробив ще у 9 класі. До війни доглядав тридцять бджолиних сімей:
“Я захоплююся цим ще з 5 класу. Коли повернувся після строкової служби, почав серйозно займатися пасікою. Тепер, поки я на війні, за бджолами доглядають рідні. Але дуже мрію повернутись додому — до вуликів”.
Історія Павла — про те, як справжнє покликання не зникає навіть на війні. Воно лише трансформується — і стає ще потрібнішим у нових обставинах.


