Волонтер із Прикарпаття Ярослав Дмитрів поділився власним досвідом у волонтерстві, розповів про шлях повернення з-за кордону, труднощі зборів допомоги для військових та про те, чого, на його думку, найбільше бракує українському суспільству у ставленні до захисників.
Дитячі мрії та несподівані сни
За освітою Ярослав — викладач фізичного виховання. Ще змалку мріяв створити спортивний комплекс, де люди могли б не лише тренувати тіло, а й зміцнювати здоров’я. Проте до війни життя привело його за кордон: у Польщу та Чехію, де він працював на різних роботах. Напередодні вторгнення чоловіку почали снитися віщі сни. За два дні до 24 лютого він бачив у сні вагони, повні людей, і солдатів на полі бою. Цей знак виявився недаремним.
Волонтерство за кордоном і підтримка військових
З перших днів війни Ярослав та його земляки організували збори допомоги. Завдяки підтримці польських друзів вони передавали медикаменти, одяг, тепловізори. Учасники ініціативи віддавали більшу частину зароблених грошей на потреби фронту. Навіть на роботі, попри скепсис оточення, українці зупиняли працю о дев’ятій ранку, щоб хвилиною мовчання вшанувати загиблих.
Повернення додому та новий етап
Попри можливість залишитися за кордоном, Дмитрів вирішив повернутися до Пійла. Він зізнається, що відчував провину перед тими, хто воює. Вдома організовував масштабні збори, закуповував необхідну амуніцію й передавав її на передову. Найбільші збори проводили під час коляди — в окремі роки сума сягала 300–400 тисяч гривень, які спрямовували на індивідуальні потреби військових.
Труднощі волонтерства
За словами Ярослава, найважче у волонтерстві не пошук коштів, а постійний тиск та критика. Доводиться доводити «диванним експертам», що зібрані гроші використовуються за призначенням. Додає ваги й емоційне вигорання, адже волонтер не раз стикався з хейтом. Однак він наголошує, що кожен внесок — від тисяч доларів до символічних 500 гривень від бабусі з пенсії — має величезне значення.
Ставлення суспільства до військових
Найбільше волонтера засмучує байдужість у тилу. Люди звикають до війни, не завжди розуміють, що захисники потребують елементарної поваги та уваги. Він наводить приклад, коли військового без кінцівки ніхто не пропускає у черзі. «Суспільству треба вчитися розмовляти з захисниками, а не навпаки», — наголошує Ярослав.
Найбільша винагорода
Попри всі труднощі, чоловік зізнається: найбільша подяка — це обійми військового, який повернувся з фронту у відпустку. Саме ці моменти переконують, що робота волонтерів недаремна. Ярослав вдячний усім, хто долучається до зборів та закупівель, і вірить, що Перемогу Україна зустріне у єдності та з глибокою вдячністю тим, хто боронить її сьогодні.
