Ігор Дем’янов — хореограф, викладач мистецтв, а згодом і лейтенант-десантник — зник безвісти у квітні 2024 року на Донецькому напрямку. Його мама, Таїсія Дем’янова, не припиняє пошуків і досі вірить у повернення сина, який мріяв створити власну школу мистецтв. Вона не дозволяє собі зламатися — бо вірить, що син чекає.
Від малого — до великої мрії навчати мистецтву
Ігор народився у 1993 році. Ім’я обрали на честь дідуся, який фактично виховував хлопця після розлучення батьків. Ігор із дитинства був активним, життєрадісним і мав хист до мистецтва. Він танцював у колективах «Фламінго», «Кармен», «Пролісок», а згодом навчався у ВПУ №7 та закінчив Прикарпатський національний університет за спеціальністю «Хореографія».
Працював у будинку культури, а також у дитячій школі мистецтв у Голині. Його любили діти, а виступи колективу не раз здобували перемоги, зокрема й друге місце на міжнародному конкурсі. Ігор мріяв про власну школу мистецтв, і мати, яка отримує виплати, пов’язані з його службою, відкладає їх саме на втілення цієї мрії — після його повернення.
Перед війною — повернення до дому
Перед початком повномасштабного вторгнення Ігор приїхав до Калуша поновити закордонний паспорт. Помер дідусь, і хлопець вирішив не виїжджати, попри вмовляння матері. «Я не залишу вас, коли все ось-ось почнеться», — сказав він тоді.
Працював у ремонтах, пробував себе як сушист. Вивчав справу з нуля, старанно. Одного дня дорогою на роботу його зустріли представники ТЦК. Ігор не ховався, одразу погодився йти служити. «Принеси документи», — подзвонив мамі з військкомату.
Десантник, що вчив хлопців і «гасив» страх
Службу розпочав 5 квітня 2023 року. Після навчання у Житомирі та Одесі, а також підготовки в Німеччині, його направили в 25 окрему повітряно-десантну бригаду. Позивний — «Граф», скорочено від «Хореограф». Командування оцінило його лідерські якості — Ігор став молодшим лейтенантом, а після другого навчання в Одесі — лейтенантом і інструктором.
Останнім місцем служби був Донецький напрямок. У ніч з 10 на 11 квітня 2024 року Ігор надіслав мамі голосові повідомлення: був зайнятий і мав «складний вихід». Зв’язок перервався.
13 квітня подзвонив медбрат з бригади — сказав, що бачив Ігоря, який евакуйовував поранених. А вже 19 квітня рідним повідомили, що Ігор зник безвісти разом із побратимами.
Пошуки тривають: віра тримає сильніше за обставини
Жінка обдзвонювала частину, моніторила канали, консультувалась з родинами полонених і тих, кого повернули. Єдиний із побратимів Ігоря, кого вдалось ідентифікувати, повернувся «200» під час обміну у лютому 2025 року. Інших — досі вважають зниклими.
Таїсія вступила до ГО «Слідами тих, кого чекають», де разом із іншими батьками тримає віру. Вона згадує про випадки, коли зниклі безвісти повертались, навіть через роки, попри те, що на них уже «ставили хрест» офіційно. «Чим частіше згадується ім’я, тим більше шансів. Головне — не зникати з інформаційного простору», — каже жінка.
Ігор сниться — і просить завершити ремонт
Ігор рідко з’являється у снах, але одного разу сказав, що повернеться, коли буде зроблений ремонт у ванній. Таїсія виконала цю умову. «Тепер чекаю на наступні вказівки», — каже вона з усмішкою.
Жінка дуже чекала відкриття Алеї віри та надії у Калуші. Тут вона часто зупиняється біля фото сина, говорить із ним і дякує ініціаторам, серед яких — Христина Грималюк.
Після зникнення побратими передали їй медаль Ігоря — «Честь, слава і держава». Вона не стримала сліз. Але найважливіше — це те, що син був справжнім командиром, якому довіряли і рівнялись.
«Мамо, я командир. Я не можу боятись. Маю показувати приклад», — так казав Ігор перед кожною операцією.
Надія жива
Таїсія продовжує допомагати бригаді сина, водночас навчається водити авто. А ще — підтримує зв’язок із Анастасією, дівчиною Ігоря. Він хотів їй освідчитись. І мама, і бабуся, і наречена чекають на нього. І вірять — як у повернення, так і в майбутнє, де він відкриє свою школу мистецтв. Бо Ігор — той, хто завжди йшов до кінця.
