35 місяців очікування. Саме стільки минуло з того дня, як 48-річний Сергій Уляк, боєць 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс», зник безвісти під час бойових дій на Луганщині. Його донька Христина Грималюк з Калуша продовжує боротися за кожен шанс повернення батька додому. І навіть коли залишається лише один відсоток надії — вона вірить, що цього достатньо, аби він був живий.
Історію очікування, пошуків і віри Христина розповіла у щирій розмові.
«Він мені подарував найкраще дитинство»
Сергій Уляк завжди був більше, ніж просто батьком — він став еталоном людини, яку Христина хотіла бачити і в чоловікові, і в собі. Добрий, врівноважений, усміхнений, з гумором і глибокою внутрішньою гідністю. Саме такі риси вона згадує, описуючи рідну людину, яка без слів підтримувала кожен її вибір.
«Його не потрібно було переконувати, що я здатна ухвалити рішення. Він вірив у мене. Навіть коли не погоджувався — говорив свою думку, але дозволяв діяти по-своєму. Я знала: він ніколи не побажає мені зла», — ділиться Христина.
Згадує, як батько мріяв про онуків: обіцяв возити коляску, вигулюючи паралельно собаку Грея. Для доньки ці слова — не просто спогад, а очікувана реальність, яка ще має здійснитися.
«Війна почалась із мого дня народження»
1 березня 2022 року — день, який більше не святкується так, як раніше. Саме тоді Сергій добровільно вирушив до ТЦК, попри кілька відмов через відсутність бойового досвіду. Його рішення було остаточним і безповоротним.
«Мама просила почекати день-два. Але тато відповів: “Твій день народження — моє щасливе число”. Це була його риса — якщо вирішив, то ніяких “але”», — пригадує Христина.
Він служив на Київщині, Донеччині та Луганщині. Із рідними намагався ділитися лише хорошим — «усе нормально», «вистачає їжі». Побачити тата у формі Христина змогла лише на фото та в одному короткому відеозв’язку. Можливість приїхати додому на три дні він відкинув, бо дорога займала два. Тепер родина шкодує, що не зустрілися тоді, коли ще могли.
«Як може людина просто зникнути?»
Останнє повідомлення Сергій надіслав 21 червня — повідомив, що йде на позицію. Через три дні дружина отримала сповіщення: чоловік зник безвісти 22 червня під час виконання бойового завдання. Це сталося за день до її дня народження.
«Я досі не розумію, як військовий може зникнути безвісти просто так, без свідків і слідів», — каже Христина. — «Я завжди була за правду. А тут — суцільна невизначеність».
Христина з мамою намагалися шукати самостійно: перевіряли лікарні, морги, писали листи. Одного разу визволений з полону боєць сказав, що бачив Сергія в полоні. Але офіційного підтвердження від Червоного Хреста немає й досі.
Щоденник віри і боротьби
Христина записує кожен сон про батька в окремий щоденник. Перший уже повністю списаний. Один із снів допоміг — Сергій уві сні сказав: «Я живий, не шукай мене в моргах». З того моменту сни стали маяками надії. Іноді він сниться їй, іноді — мамі. Коли довго не з’являється уві сні, родина починає тривожитися.
«Уві сні він шкутильгав. І тоді побратим розповів, що батька справді було поранено в ногу. Я розумію, що це не випадково», — каже Христина. — «Ми навіть на його 48-річчя замовили торт з написом: “Скоро побачимось”».
Громадська діяльність і «Опора титанів»
Родини зниклих безвісти почали гуртуватись. Так з’явилась ГО «Опора титанів». Христина разом з іншими родичами бере участь у поїздках, зустрічах, акціях — аби нагадувати: зниклі не мають бути забутими.
«Коли я бачу відео повернення військовополонених, хочеться плакати. Але не від заздрощів — від надії. Ми чекаємо, що серед наступних буде тато», — каже Христина.
Алея віри та надії
З ініціативи ветерана Іллі Тіткова в Калуші створюють Алею віри та надії — без імен, без дат, лише фото тих, кого чекають. Христина активно долучилась до її створення, обдзвонювала родини, збирала світлини. Для неї це не просто проєкт, а жест поваги й пам’яті.
«Наші зниклі — це теж герої. Ті, хто загинув, мають місце, куди прийти. А ми — лише чекаємо. Але й чекання має мати голос», — переконана дівчина.
«Якщо є 1% віри — значить, є 99% шансів»
Христина визнає — не всім під силу боротися роками. Багатьох знищує невідомість, емоційне виснаження, безпорадність. Але вірить, що саме боротьба здатна зрушити неможливе.
«Батько мене вчив: якщо щось почав — доведи до кінця. Якщо не боротися, то хто тоді поверне нам тих, кого ми чекаємо?»
І коли хтось радить «відпустити», Христина лише стискає зуби: «Мені не потрібні припущення. Мені потрібен тато. І я робитиму все, аби він повернувся».
