27-річний Ярослав Комар із села Голинь на Івано-Франківщині прожив коротке, але яскраве життя. Його рідні та близькі згадують не лише військового, а передусім людину, яка встигла стати опорою для родини, надією для друзів і промінцем світла в житті багатьох. Він загинув 26 квітня 2025 року під Роботиним, захищаючи країну в складі 65-ї окремої механізованої бригади. Похований 2 травня в рідному селі.
Про Ярослава розповіла його тітка Марія Грицак — двоюрідна сестра матері Героя. Вона пам’ятає племінника як щиру, доброзичливу й надзвичайно душевну людину.
“Наш Славчик був із тих, кого не забудеш. Добрий син, уважний брат, ніжний друг. Його слова «все буде добре» стали для нас як молитва. Він ніколи не скаржився, навіть після поранення. Завжди підтримував інших і вірив у перемогу. Таким він залишиться в нашій пам’яті — усміхненим, світлим, мужнім”, — розповіла пані Марія.
Ярослав ріс у звичайній родині, закінчив Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника за спеціальністю «Акторська майстерність». Мріяв про сцену, працював у театрі, підробляв на АЗС, їздив на заробітки до Чехії. Шукав себе, як і багато молодих людей після навчання.
У перші дні повномасштабного вторгнення Ярослав пішов до військкомату, але тоді його не зарахували через відсутність бойового досвіду. Проте вже влітку 2022 року він отримав дзвінок з пропозицією укласти контракт і не вагався. Пройшов навчання за кордоном, служив у підрозділі протиповітряної оборони на Волині, а пізніше — у бойовому підрозділі на півдні.
У липні 2024 року під селом Роботине Ярослава поранило в ногу. Попри травму, восени він повернувся на передову. За словами рідних, не міг залишити побратимів. Відданість, глибоке почуття обов’язку і спокійна впевненість були частиною його характеру.
Марія Грицак згадує, як раділа мати Ярослава кожному його приїзду у відпустку — ніби “виростали крила”. Друзі ж відзначали його виняткову людяність, мужність і врівноваженість. Він не прагнув бути у центрі уваги, але завжди був тим, хто міг підтримати, розвеселити, допомогти.
Сестра, хрещена, тітка, друзі — всі говорять одне: він був особливим. Його доброта проявлялася не у гучних словах, а в щоденних маленьких вчинках. Навіть на фронті Ярослав залишався собою — світлим і сильним, зі справжнім чоловічим стрижнем, який, як казала тітка, “відчувався навіть на відстані”.
Сьогодні його немає серед живих, але він продовжує бути частиною життя своїх рідних — у спогадах, у молитвах, у фразі “а пам’ятаєш…”, яка щоразу викликає усмішку і сльози водночас.
У Ярослава залишились батьки та дві сестри. А ще — ціла громада людей, які пам’ятатимуть його як Людину з великої літери. Людину, яка без слів несла світло.
