1 березня в Соборі Святих Землі Української ПЦУ у Калуші відбулася панахида за Героєм Максимом Хомичем — бійцем полку «Азов», а згодом 3 штурмової бригади, який загинув рік тому, 29 лютого 2024 року, на Донеччині. Йому назавжди залишиться 31.
У пам’яті рідних, друзів і побратимів Максим, позивний «Арій», залишився людиною-енергією — батарейкою, що заряджала любов’ю, гумором і світлом навіть у найтемніші часи. У день загибелі він ще збирався до барбера, адже навіть на війні залишався педантом і естетом. Останнє повідомлення мамі того ранку було коротким і пронизливим: «Я тебе більше, мам».
Боєць із перших днів життя
Максим народився недоношеним і, як тоді сказали в пологовому, «без шансів». Але він вижив і ще в дитинстві довів: боєць — це його сутність. Як згадує мама Світлана Хомич, синові не раз доводилося стояти на межі життя та смерті. У дитинстві зірвався в крижану річку, в армії самотужки вивів спорядження восьми солдатів через ліс, рятуючи себе й інших.
У службі проявляв рішучість, принциповість і високі стандарти. Завжди прагнув бути прикладом — не просто добре, а вдвічі краще.
Життя до війни і непереборне покликання
Після служби Максим повернувся до мирного життя: одружився, став батьком донечки Мілани, працював у сфері торгівлі. Його любили колеги і покупці — за чесність, доброту і людяність. Називали просто — «Борода».
Попри бажання сім’ї вберегти його від війни, у вересні 2022 року Максим добровільно пішов на фронт. Спочатку брав участь у боях за Херсон і Бахмут, а згодом — на Авдіївському напрямку. Навіть маючи травмовану ногу, не полишив служби: «Якщо воювати, то з найкращими» — казав про свою 3 штурмову бригаду.
Останній день і подвиг
29 лютого Максим встиг попрощатись з рідними словами любові. Збирався у «несерйозну» поїздку — вибрати місця для дронів. Але в селі Семенівка, де ще вночі були росіяни, машину засік ворожий дрон. Протитанкова ракета влучила в розігрітий мотор. Водій-командир загинув від осколків, Максим — згорів живцем. «Горів, як смолоскип», — каже мама.
«Я досі боюся думки, що він міг бути живим у полум’ї… хоча військові кажуть, що смерть була миттєвою. У наш час щастя — померти одразу», — ділиться Світлана Хомич.
Людина, що любила інших
Максим був не лише захисником — він був людиною з великим серцем. Умів дипломатично вирішувати конфлікти, щедро сипав компліментами, помічав найменші зміни в зовнішності. Пишається сином і молодший брат Антон — каже, що той був його авторитетом і прикладом сили без тиску.
Молитва замість психолога
Після втрати Світлана шукала не психолога, а священника. Їй потрібна була не терапія, а зцілення душі. З часом вона повернулась до роботи в музичній школі, віднайшла сенс у вихованні дітей і навчилась носити свій біль зі світлом: «Я більше не ридаю — я сумую тихо».
Максим не вірив у звання — вірив у вчинки. Вважав Героєм того, хто підірвав себе з мостом у перший день війни. Але для всієї Калущини і для України Максим Хомич — Герой, якого не забуде серце. Він жив любов’ю, і саме нею залишив по собі слід.
Похований воїн 8 березня 2024 року на Алеї Слави в Калуші.
Вічна пам’ять і слава!
