25 лютого виповнився рік відтоді, як поблизу села Малинівка на Запоріжжі загинули шестеро захисників з Прикарпаття. Серед них — двоє мешканців Голинської громади Калуського району: Василь Олійник та Юрій Олексюк, позивний «Коваль». Його дружина Марія розповіла, яким був чоловік, їхнє життя та як вона знаходить сили жити далі.
«Усе в нашому домі — його руки і душа»
На подвір’ї біля будинку ковані елементи — справа рук Юрія. У коридорі — його військовий кашкет, поруч із кріслом-гойдалкою, яке подарував дружині. У залі — портрет Героя і військова куртка з прапором, на якому залишено відбиток долоні для сина Олексійка.
«Мій тато помер. Він стріляв у москалів, а вони вбили його», — розповідає чотирирічний син, показуючи світлини. Марія згадує їхнє знайомство 25 років тому на дискотеці у клубі. Юрій запросив її на вальс — з того й почалось велике кохання.
«Він був уважний, добрий, не шкодував тепла, частував квітами. Наше життя — це була гармонія», — говорить жінка.
Родина і діти — сенс його життя
У подружжя троє дітей. Старшу доньку Богдану Юрій назвав сам — вона перейняла його любов до співу. Середню, Софію, чоловік ніжно кликав «Моя красуня» — вона малює, як і він. Народження сина стало особливою подією: Юрій мріяв про хлопчика, був присутнім на пологах, сам обрав ім’я — Олексій.
«Юра будував хату, садив дерева й мріяв про сина. Він казав: “Дівчата виростуть, а з Олексійком ми матимемо радість у домі”. І мав рацію — син зараз дає мені сили не впасти», — зізнається Марія.
Майстер своєї справи й людина великої душі
Юрій займався художньою обробкою металу, мав власну справу, створював вироби для храмів, домівок, громад. Не любив хвалитись, допомагав усім, хто потребував. У храмі був церковним братом. Його справжність залишила слід у багатьох серцях — навіть після загибелі знайомі підтримують родину.
«На фронт він ішов, бо не міг інакше»
Зранку 24 лютого 2022 року чоловік поїхав на роботу, а вже вдень — подав документи у тероборону. Сказав: «Я не ховатимусь. У мене троє дітей — я маю їх захистити».
Сім’я не приховувала нічого одне від одного. Юрій завжди телефонував додому, знав, як росте син, що відбувається в домі. Казав дружині, що каска і бронежилет — обов’язкові, бо «загинути можна будь-коли».
Останній дзвінок, віщий сон і прощання
Перед загибеллю Юрій подзвонив пізно ввечері і заснув під час розмови. В суботу повідомив, що йде в наряд. У ніч на понеділок наснився Марії — пораненим, але усміхненим. Удень дружина дізналась, що позиції атакували.
«До середи жила надією, що, може, у полоні. Але підтвердили — загинув. Юра був останній, хто говорив по рації», — каже жінка.
«Його любов — це найцінніше, що зі мною залишилось»
Після загибелі чоловіка Марія черпає сили у дітях, особливо в молодшому синові. Зізнається, що щастя знати Юрія перекриває біль втрати.
«Хотілось би ще раз подякувати йому за любов. Це було моє перше і єдине кохання. І якби довелося прожити життя ще раз, я би знову обрала Юру — навіть знаючи, чим усе закінчиться. Це були найкращі роки мого життя».
