Відчуження та окупація змінюють не лише місто, а й людину. Поетка та членкиня PEN Ukraine Ія Ківа ділиться власним досвідом життя після втрати Донецька та рефлексіями про історію, пам’ять і музику.
Бути поза світом
Коли твоє місто окуповане, а ти стаєш вимушеною переселенкою, ти опиняєшся «displaced person» — людиною без місця. Ія Ківа описує це як перебування поза світом, де можна «бути чи не бути». Війна та примус руйнують соціальні екосистеми, які формуються поколіннями. Залишається питання:
“У яке дзеркало тепер дивитися, щоб побачити себе? Хто пам’ятає мій Донецьк, мене як Донецьк, Донецьк як мене?”
Окупація робить місто невидимим, а людину — напівосвітленою, як місяць. З знайомих тепер більшість пам’ятає Донецьк лише через війну, у контексті стереотипів та упереджень.
Історія, що повторюється
Поетка порівнює власне життя з історією свого діда Івана, який виріс у дитячому будинку, став остарбайтером, працював на шахті, боровся з хворобами, а потім був звичайним сантехніком. «Бездомність, війна, насилля, примус — усе повторюється, тільки в іншому порядку», — пише Ківа.
Втрата дому означає втрату власної історії. Через речі, які зберігають спогади, людина конструює себе. Без них пам’ять черствіє.
Предмети пам’яті
Ія Ківа згадує об’єкти свого життя, які зберегли пам’ять про Донецьк і сім’ю:
- Дерев’яну фігурку, подаровану коханою людиною, що символізує спільний дім і дорослішання.
- Стіл, за яким робилися уроки та писалися вірші — «стіл юності, стіл дитинства».
- Піаніно “Україна”, яке під вагою часу стало схожим на шоколад, але все ще зберігає білу сорочку з чорними ґудзиками — родимку спогадів.
Поетка згадує дитячі мрії стати піаністкою, які довелося залишити через хворобу. Музика залишилася, але за роки війни вона майже забула, як грати. «Це рахується за воєнні втрати чи ні?» — запитує Ківа.
Окупація і невидимість
Життя в окупації — це життя поза досяжністю. Речі залишаються без голосу, пам’ять черствіє, а більша частина себе — без співрозмовників. Коли поетка бере участь у літературних подіях у ЄС, доводиться пояснювати, що війна почалася 2014 року з окупації її регіону. Але не всі готові слухати.
Вона наголошує на словах, які формують розуміння: «Я не можу зрозуміти, чому доповномасштабну фазу війни досі називають антитерористичною операцією. Звідки в нас цей російський пропагандистський словник?»
Бути людиною з Донецька — означає часто опинятися «в чорному квадраті невидимості». Почуття подвійного болю накладається на реальність війни в Україні. Однак право на співчуття Ківа вважає останнім бастіоном людської гідності:
“Якщо бракує ресурсів, можна почати зі слів. Точних, безжальних, безкомпромісних. І не втомлюватися їх повторювати. Щоб повертати людям право на гідність, право бути собою, право почуватися вдома.”
Вона підкреслює: проговорення причин і наслідків окупації — шлях до розуміння Європи та відкладеної перемоги у Другій світовій війні. Це також шлях до повернення додому, бодай на словах.
Ія Ківа прагне повернути у свій світ музику. Вона впевнена: точність і наполегливість у словах — це спосіб зберегти пам’ять і гідність, навіть коли місто залишається поза досяжністю.
