Історія Ірини Артемович із села Голинь на Івано-Франківщині — це приклад життєвої сили, материнської любові та суспільно важливої місії. Після загибелі свого чоловіка Тараса на фронті, вона стала патронатною вихователькою — людиною, яка тимчасово приймає дитину в сім’ю в складних життєвих обставинах. Її шлях до цієї ролі був емоційно складним, але водночас глибоко усвідомленим і натхненним.
«Хто, як не я»: як біль перетворився у поклик серця
Ірина давно мріяла допомогти дитині, яка опинилася без турботи дорослих. Ще коли її синові Артему було три роки, вона разом з чоловіком думала про патронат, однак тоді це залишилося лише задумом. Усе змінила війна — Тарас загинув, захищаючи Україну. Ірина згадує, що перед тим, як у її родину потрапив майже річний хлопчик, їй наснився чоловік у вигляді Архангела Михаїла. Жінка сприйняла це як знак і благословення з небес.
Новий шлях — з любов’ю і підтримкою родини
Офіційно патронатною вихователькою Ірина стала 1 квітня 2025 року. У цьому її підтримали батьки, брат із родиною та найважливіший — її 8-річний син Артем, який активно долучається до догляду за малюком. Родина допомогла з колискою, автівкою та моральною підтримкою. «Я найбільше хвилювалась, як сприйме це Артем. Його головне питання було — чи не перестану я його любити», — ділиться Ірина. Зараз він грається з малюком і відчуває відповідальність.
«Мої мрії померли разом з чоловіком, але любов залишилась»
Жінка зізнається, що досі не змирилась із втратою коханого, але свою любов і турботу вона вирішила подарувати іншим дітям. «Я вже не зможу мати своїх дітей, але можу допомогти іншим. Патронат мотивує мене жити далі», — каже вона. Маленька дитина у колисці — нова відповідальність, надія і спосіб знову відчути себе потрібною.
Патронат — це не просто робота, а місія
Ірина зізнається, що завжди заздрила подругам, які знайшли себе у професії. Тепер вона сама відчула, що «на своєму місці». Після навчання, проходження медкомісії та оформлення всіх документів, у її домі з’явився новий член родини. І хоча вона свідомо налаштовує себе на тимчасовість виховання, визнає, що це нелегко емоційно. Та навіть ці кілька місяців у турботливій сім’ї можуть змінити життя дитини.
«Я була озлоблена, не знала, як жити. А зараз думаю, як подбати про це «диво» в колисці», — зізнається Ірина.
Сім’я, яка навчає любові
У Калуській громаді лише дві патронатні сім’ї, і приклад Ірини — яскравий доказ того, як навіть після великої втрати можна знайти сенс у допомозі іншим. Її історія — не просто про виховання дитини, а про те, як любов і доброта здатні відновити душу і змінити світ навколо.
Факти про патронат на Івано-Франківщині
- В області — 19 патронатних сімей;
- У Калуській громаді — дві патронатні виховательки: Тетяна та Ірина;
- Держава виплачує виховательці 24 000 грн щомісяця + 8 000 грн на дитину (більше — за особливих умов);
- У кожній родині має бути офіційний помічник;
- Вихователь веде щоденник спостережень за дитиною та співпрацює з соціальними службами.
Патронатна форма виховання — це альтернатива інтернатам і шанс для дитини не втратити віру в добрих людей. А приклад Ірини Артемович надихає не лише громадян, а й владу та суспільство змінювати світ через людяність і співчуття.