У п’ятницю, 21 березня, на фасаді Копанківської гімназії Калуської громади на Івано-Франківщині відкрили інтерактивну меморіальну дошку в пам’ять про полеглого захисника України Богдана Федоріва. Він був водієм-електриком у 53-й окремій механізованій бригаді імені князя Володимира Мономаха та загинув під час бойових дій на Донеччині в серпні 2024 року.
Під час урочистостей родині Героя вручили посмертну нагороду — медаль «За любов і жертовність України» від почесного патріарха ПЦУ Філарета. На заході були присутні рідні Богдана, представники місцевої влади, вчителі, односельці та школярі.
«Він був справжній, простий і добрий»: спогади вчителів
Першою вчителькою Богдана була Марія Гумен. Вона пригадує його ще маленьким хлопчиком, якого вела до школи мама — стривожений, сором’язливий, але завжди усміхнений і готовий допомогти:
«Він був дуже працьовитим і щирим. Не відмовляв у допомозі, завжди вітався, ніколи не забував, звідки він. Любив землю, і, як колись сказав — залишиться з нею назавжди».
«Не служив, але не зміг залишитися осторонь»: життєвий шлях Богдана
Мати бійця, Ярослава Федорів, зі сльозами в голосі згадує, що її син ніколи не служив у війську через проблеми зі здоров’ям, але після початку повномасштабного вторгнення не зміг стояти осторонь. У червні 2024 року він добровільно пішов до війська. Загинув 12 серпня під час боїв у селищі Нью-Йорк на Донеччині, коли прикривав відступ побратимів.
Богдан мав позивний «Тихий», був спокійним, завжди виваженим. Командир розповідав, як він відважно сказав: «Хлопці, відступайте, я вас прикрию» — і не повернувся.
Сина вдалося забрати з поля бою лише надвечір того ж дня. Мати дізналася сумну новину по телефону, а остаточну правду їй привезла заплакана донька.
Син, який вижив у дитинстві, але загинув за Україну
Богдан народився недоношеним, усього півтора кілограма, хворів на гепатит А ще у два місяці. Проте вижив і зростав здоровим, добрим, щирим юнаком. У дитинстві мав проблеми із зором, що, за словами мами, йому дуже дошкуляли на фронті. Військові навіть не брали його на нічні стрільби, а сам він переживав, щоб не поцілити по своїх через поганий зір.
Перед від’їздом на службу він допомагав батькам: рубав дрова, облаштовував двір. Завжди був господарем, не сидів без діла. Після його смерті мати ще довго готувала вечерю на п’яту — годину, коли зазвичай повертався з роботи Богдан.
«Дошка пам’яті — важлива, але болюча»: біль родини
Ярослава Кузьмівна розповідає, що вшанування пам’яті сина — важливе, але дуже важке для неї:
«Це рве душу. Поки ще не можу проходити повз фотографії спокійно. Найбільше вразив момент, коли на похороні мені вручили прапор… Я тоді завила. Тиждень з чоловіком були на заспокійливих».
Пам’ятають і люблять
У Богдана залишилося двоє дітей — син Віталік та донька Ярослава. Віталік навчається у ВПУ №7 і зізнається, що після втрати батька важко приходити в рідну домівку:
«Зайти було страшно, бо тата вже немає… Дуже тяжко. Якби ж то ця жертва була останньою».
Під час заходу, присвяченого відкриттю меморіальної дошки, рідні, представники громади та учні згадували і ще чотирьох загиблих мешканців села. Лише напередодні — 20 березня — поховали ще одного захисника з Копанок, Андрія Красія.
Пам’ять про Богдана Федоріва залишиться не лише в граніті, а й у серцях усіх, хто його знав і хто сьогодні бореться за свободу нашої країни.