45-річна Надія Богович з Івано-Франківська, відома серед побратимів під позивним «Руда», уже дев’ятий рік на фронті. Вона служить у 24-й окремій механізованій бригаді і нині займається дистанційним мінуванням FPV-дронами. Її історія — це про вибір, відданість і біль, який стає частиною війни. Про життя на передовій, втрати, внутрішню боротьбу і віру в Перемогу вона розповіла у відвертому інтерв’ю.
Від таксистки до військової
До війни Надія працювала у сфері пасажирських перевезень та була однією із засновниць «Леді таксі» в Івано-Франківську. З початком АТО почала волонтерити, а після поїздок на схід усвідомила: може і хоче бути корисною на фронті. Остаточно переконала себе після зустрічі з пораненим бійцем, який, попри втрату ніг, мріяв повернутись на передову.
Фронтова реальність
Свою службу Надія розпочала в глибинній розвідці, нині — спеціалістка з дистанційного мінування. У її зоні відповідальності — десятки кілометрів фронту, які вона знає до кожного куща. В її розпорядженні — десятки солдатів, новітні дрони та небезпечні завдання. Робота складна і смертельно небезпечна: працювати доводиться впритул до лінії фронту, а ворог намагається вираховувати операторів.
Втрати і страхи
«За ці роки ми втратили багатьох побратимів. Жодне місто не залишилось без болю. Хоч і вмієш ставити блок емоціям — під час відпустки сльози самі котяться», — зізнається Надія. Вона вже має численні контузії, осколкові поранення, але продовжує службу, бо, каже, не може інакше.
Жінка на війні
Ставлення до жінки на передовій змінилося, каже вона. Якщо раніше доводилось доводити свою компетентність, то тепер — повага. «Зараз чоловіки вже сприймають мене як рівну», — говорить «Руда». Її поважають і молоді бійці, і досвідчені військові. Часто жартують, але й визнають — її досвід рятує життя.
Особисте: про дочку, онука і відпустки
Найбільше сумує за дочкою Аліною та трирічним онуком Костею. Під час відпусток намагається максимально віддати час родині, хоча через 10 днів уже тягне назад на передову. Каже, відчуває себе потрібною саме там, де лишились побратими. «Коли чую, що їм важко, думаю: якби я була там, можливо, щось би змінилось», — каже вона.
Вибір, який не шкодує
За весь цей час Надія жодного разу не пошкодувала, що пішла на війну. Хоч і втратила здоров’я, частково — можливість бути бабусею, бачити, як росте онук. Але знає, що інакше не змогла б. «Я не боюсь загинути — боюсь залишити дочку саму», — каже вона.
Про полон і страхи
Позиція Надії щодо полону категорична: «Я не здамся». Вона бачила, що пережили побратими після повернення з неволі, і знає — не зможе пережити такого пекла, особливо через страх стати тягарем для рідних.
Мрії після Перемоги
Після війни мріє про місяць на безлюдному острові — щоб виспатись у тиші, без вибухів і будильників. Але головна мрія — Перемога і мир. І щоб онуки жили у вільній, сильній Україні. «Буду робити все, щоб діти мали кращу країну. Бо зараз вона така — через нас».
Війна не робить героями
«Герої — це ті, хто загинув. Ми — лише воїни. Ми захищаємо свою землю, маму, дитину», — з переконанням говорить Надія. Її історія — приклад внутрішньої сили, самопожертви й безмежної любові до Батьківщини.
